Читать онлайн книгу "Шепіт крил метелика"

Шепiт крил метелика
Ксенiя Олександрiвна Глущенко


Я знаю, що в глибинi твоеi душi порожнеча. Саме та, яку сам не в змозi подолати. Я знаю, що вночi, захоплений думками, ти заварюеш каву та годинами стоiш на балконi, просто мрiючи про те, щоб все змiнилося. Ти просто складаешся з невизначеностi, розчарувань та болю. Але ти сподiваешся. Сподiваешся, що завтра ти прокинешся i отримаеш той бажаний подарунок долi, ту iскорку, яка запалить твое полум'я. Однак… Можливо ти сам i е та iскорка?




І промовив Бог слово, а краще б вiн промовчав.



Ця сумна iсторiя розпочалася ввечерi на покритому мороком перонi. Сотнi випадкових людей стали свiдками звичайноi розмови, на фонi якоi не вистачало лише кривавоi чуми.

-Светр?

-Є!

-Кросiвки?

-Взяла!

– Зарядне для телефону?      

– В другому вiддiлi моеi сумочки. Мамо, я все взяла.

– Нi, ти забула зубну щiтку! Я говорила покласти ii тобi, але ж ти самостiйна, сама знаеш, що робити!

«Поiзд Суми-Киiв вирушае через 15 хвилин. Увага всiм пасажирам…»

– Та годi тобi вже кричати на мене! Ти завжди влаштовуеш сварку з пустого мiсця! Набридло вже. Я не залiзна i терпiти так довго не можу!

– Ви гляньте, що вона говорить! Гарна подяка за витраченi роки на тебе! Скiльки добра тобi зробила, а ти…Свиня невдячна!

– Менi час! Поiзд скоро вирушить, сподiваюся, що зможу повернутися сюди досить нескоро! А ти… Навчися цiнувати все те добре, що в тебе е зараз!

– Не хочу тебе бiльше чути. Їдь звiдсiля до свого унiверситету!

– Колись ти i шепiт крил метелика навчишся цiнувати!



Глава 1

Поiзд в небуття



Поiзд iхав, затягував у пелену туману. Забирав свою жертву i вiз у невiдоме майбуття. Холодний лiтнiй подих пробирався до купе. Вiн змусив дiстати Анну кардиган i закутатись ним на зразок пледу. Навушники були зламанi, читати книгу не хотiлося. Вона притулила голову до вiкна i милувалася загадковим краевидом обабiч шибки. Краплi дощу почали облiплювати вiкно, затуляючи собою темнi крона дерев.

Анна сидiла самотня в купе. Сцени зi сварками пропливали в ii головi. Вона згадувала все i розумiла… Розумiла, що боротися далi у неi немае сил. З виру долi виринають лише найсильнiшi, тi хто в брухтi може знайти далекий аромат троянди. Їi ж натягнутi струни нервiв лопнули саме на цьому перонi.

Повертатися до Сум Анна не планувала. Вона хотiла швидше закрити сесiю, знайти роботу, але не згадувати про матiр, що ганьбила ii на протязi усього життя. Кожна людина мае право на помилку, а також право виправити ii. Однак, ця теза стосуеться лише ii самоi. Лише ми самi маемо право завдавати собi бiль та страждання, що пiзнiше принесуть радiсть та вдосконалення. Вибачати ж зради, справжнi та жорстокi, значить обливати брудом свою душу, вбивати себе особливо жорстоким методом. Принесений одного разу бiль прийде й вдруге, i в цей момент зруйнуе вже до кiнця.

Cмуток думок поглинув Анну i обiймаючи щойно витягнуту, але не вiдкриту книгу, вона вiдправилась до краiни сновидiв. Через 2 зупинки дверi вiдчинилися, iх скрип викинув дiвчину до реального життя.

Незнайомець сiв навпроти, а велику спортивну сумку закинув на верхне лiжко. Дiвчина його не цiкавила, чого не можна було сказати про останню. Дивне вiдчуття, неначе вони уже були знайомi, хоча Анна чудово розумiла, що бачить його вперше. Пiдсвiдомiсть же уперто стверджувала: «Ви вже зустрiчалися ранiше! Нумо, дитинко, згадуй де!»

Берци, шкiряна курточка, чорний светр, накаченi м'язи – Аннi завжди подобалися такi чоловiки, бiльше того, вона шаленiла вiд них. Та, не зважаючи на привабливiсть, взаемнiстю iй вiдповiдали рiдко. Душа непомiтно стала позаду тiла. Тому Анну не помiчали, ii не iснувало, вона була примарою в свiтi тих, хто створював iмiдж свiту.

Хвилини спливали за хвилиною i те дивне вiдчуття, наповнивши все купе з верху до низу, просочившись в кожну клiтинку органiзму, заповнивши весь простiр матерii вибухнуло.

– Перепрошую, а ти в Тростянецькому санаторii нiколи не був?

– Нi.

– Тодi вибач, переплутала. Ти менi знайомим здаешся. Можливо десь в мiстi бачилися?

– Можливо.

Кiнчики розмови безплiдно вiдправилися до крапель, що з новою силою почали бити у вiкно. Суха вiдповiдь зiмкнула вуста Анни, а сором спалахнув рум'янцем на щоках. Молодий чоловiк ввiмкнув музику, вiдкинувши свiтло-русе волосся вiд очей. Його яскраво блакитний погляд зачаровував. В ньому помирала кожна, але ще нi одна не народилася.

Ховаючи погляд, Анна вiдкрила книгу. Але це була не звичайна iсторiя в твердiй палiтурцi, а аромат зимових спогадiв, вечiрня втома, що лежала мiж старих, пожовклих листочкiв. Книги завжди були i будуть найвiрнiшими друзями тих, хто при народженнi помилився епохою.

Вiдкривши книгу, Анна пробiгла кiнчиками пальцiв до чорноi закладки. Вона купила ii на перонi, у знiвеченоi життям бабусi, остання ж зробила стрiчку з польових квiток, пофарбувавши ii у символiчний колiр смертi. Дивне життя! Руками знищеноi долi воно вбило iстинну душу свiту, аби створити штучну природу для переплетiнь неiснуючого буття.

Закладка трiшки надiрвалася знизу. Волелюбна, хоча i нiчим не примiтна ромашка, навiть пiсля смертi не могла миритись з такою наругою. Попiл фарби забруднив сторiнку, одну з найцiннiших. Однак, кожна прикрiсть несе в собi чарiвну мету, тому ii завжди потрiбно сприймати як подарунок. Аннi сподобались такi химернi вiзерунки, вони прикрасили слова, добавили вiдтiнок таемницi до сторiнок загрубiлого паперу.

Увагу Анни знову привернули видiленi сiрим маркером слова: «Я себе представил, как маленькие ребятишки играют в огромном поле, во ржи. Тысячи малышей, и кругом – ни души, ни одного взрослого, кроме меня. А я стою на самом краю скалы, над пропастью, понимаешь? И мое дело – ловить ребятишек, чтобы они не сорвались. Вот и вся моя работа. Стеречь ребят над пропастью во ржи. Знаю, это глупости, но это единственное, чего мне хочется по-настоящему. Наверное, я дурак».

Саме цей потiк виразiв найбiльше сколихнув серце Анни. Серце тоi, яку все життя примушували жити не своею долею. Вона лише хотiла творити поезiю, змiнити свiт на краще, хоч i не на яву, адже реалii нiхто не вiдмiняв, а по можливостi, хоч у своiй фантазii. І ось вона зустрiла свого однодумця, вiн став ii опорою. Автор книги нiколи не зможе дiзнатися про Анну. Та чи можуть роки i саме життя стояти мiж друзями? Подiбнi знайдуть себе не зважаючи на мови, вiки та епохи.

Продовжити iснувати в примарному свiтi паперових сновид Анна не змогла. Їi вирвали з течii думок i повернули до сiрого, майже повнiстю покритого темрявою купе. Свiтло не проникло в це мiсце. Можливо воно не хотiло порушувати спокiй дiвчини, або ж воно вiдчуло присутнiсть iншого вимiру, що не дозволяв ламати викроенi ним закони.

Дiвчина вiдчула на собi погляд. Незнайомець не вiдводив очей вiд Анни. Вiн слiдкував за кожним ii порухом. Скептична легка посмiшка отруйною стрiлою виплюнула слова:

– Читати любиш?

– Так, люблю.

– І про що книга? Лiтери знаеш? Чи по картинках орiентуешся? Ну лiтери це «а», «б». Розумiеш мене, так?

– Менi на ваше хамство вiдповiдати потрiбно? – в голосi Анни почали бринiти ноти слiз. Зовсiм незнайома людина, вона лише краплинка пороху серед безмежного пилу життя. Однак, навiть вона вважае за честь вдарити та плюнути в ii гордiсть. Забувши свое мiсце пилинка летить до неба. Розбурхана пiдтримкою неiснуючого вiтру i далекого, пекучого сонця вона починае уявляти себе наймогутнiшою зброею. Потрапивши до ока птаха, пилинка ослiпляе його. Та птаха це не вбивае, у нього загострюеться слух, вiн стае ще лютiшим хижаком. Пилинка ж, проклинаючи, розщеплюеться на тисячi атомiв, не будучи в змозi зрозумiти причини такого фiналу. – Та якщо вам так закортiло дiзнатися, то я спробую розповiсти, хоча це важко поясни. Джером Селiнджер неначе вивернув мою душу й занотував тут. Та чи варто менi розпинатися перед вами? Як можна дати вiдповiдь вам? Вам, людинi, що не знае кордонiв такту i не може зрозумiти термiн «вихованiсть»?

– Хм… Цiкаво. Менi ще нiхто так не вiдповiдав.

Назрiваючу сварку перервав телефонний дзвiнок. Анна швидко дiстала телефон iз чорноi сумочки. На екранi висвiтився надпис: «Мама». Так, коли доля тебе хоче добити, вона не вiзьме зброю до рук, вона знайде сотнi варiантiв, вишуканих та грандiозних, що зламають вас i доведуть до самогубства. Розмова не передбачала нiчого приемного. Тож зцiпивши зуби Анна натиснула на злостиву червону кнопку завершення дзвiнка.

Коли дiвчина пiдняла очi, то помiтила, що юнак вийшов з купе, залишивши за собою важкий шлейф духiв. Аромат змусив Анну згадати те, що вона намагалася заховати у далекi коридори розуму довгi роки – свого батька.

Як i незнайомець, Дмитрiй користувався духами «Power musk». Анна тримала iх в шухлядi, в гуртожитку, немов оберiг, що надавав iй жаги до життя. Вона майже не пам'ятала Дмитрiя, лише залишенi татом речi надавали iй можливiсть створити iдеальний образ батька. Вiн був повною протилежнiстю матерi, через яку був змушений покинути родину. І хоча минуло вже десять рокiв, вiдтодi як Дмитрiй в останне зачинив дверi iх будинку, Анна з дитячою наiвнiстю вiрила, що вони ще неодмiнно зустрiнуться.

– Чорна кава з молоком, мем! – юнак сiв навпроти i не давши Аннi змоги вiдкрити рота ввiмкнув музику.

Псувати настрiй до кiнця незрозумiлим вчинком супутника Анна не збиралася. Гордо вiдвернувши погляд до вiкна вона мимоволi захопилася лiсом, що водночас чарував i лякав своею величнiстю. Гiгантськi крони дерев безслiдно зникали в темному небi. Дощ покривав iх пеленою, змушуючи все живе сховатися з обрiю.

Поiзд несподiвано зупинив свiй рух. Речi, якi Анна поклала на верхне лiжко полетiли донизу. Ноутбук боляче зачепив плече, втративши рiвновагу дiвчина вдарилася головою об кут столика. Із скронi цiвкою почала бiгти кров, а разом з нею покидала тiло i свiдомiсть.



Глава 2

Останнiй день самогубцi



Олег Вiталiйович йшов на роботу звичним маршрутом. Зупинка, маршрутка, тисячi ненависних йому людей. Кожен йде, кидае злiснi погляди в його бiк. Як же йому лише набридло це життя. Вiн сiв бiля вiкна, мимо iхали авто: дорогi, дешевi. А що вiн? Йому за 15 рокiв тяжкоi роботи не вдалося накопити грошей навiть на велосипед для сина. На наступнiй зупинцi до автобусу зайшла жiнка iз трирiчнiм хлопчиком. Олег уступив iм мiсце, а iхати стоячи було надзвичайно складно. Пiсля вчорашньоi вечiрки болiла голова, нудило. Залишилося

проiхати ще двi зупинки, але присмак апельсину, що повертався до роту, нагадуючи про яечню з беконом та соком на снiданок, змусило його вийти з транспорту саме зараз.

Зайвих грошей у Олега Вiталiйовича не було. Вiн розрахував кожну копiйку на весь наступний мiсяць. Отож, щоб дiстатися до роботи, йому потрiбно було йти пiшки ще близько 30 хвилин. Благо, що вiн вийшов з будинку, де навiть стiни обливали його брудом, на годину ранiше. Як наслiдок, не буде чергового попередження й Олег Вiталiйович не покине останнiй притулок свого життя.

Голова паморочилася. Вiн вже вiдчував смак бекону, а в головi уявляв третю полицю, з чарiвною пiгулкою «Алка-Зельцер».



Нарештi дiйшовши, Олег Вiталiйович вiдкрив неочiкувану iстину. Йолопи, що будували лiкарню, страждали вiд жахливоi хвороби – даунiзму. Вiн дiйшов саме цього висновку, адже iншого виправдання для людей, якi збудували рiвно 28 схiдцiв до дверей лiкарнi, дверей, до яких з останнiх сил лiзуть хворi люди, в нього не було.

В прийомнiй сьогоднi чергувала Вiка. Тихенька, непримiтна дiвчина, що навчалася в аспiрантурi i нелегально пiдробляла в них. Вона нiколи не ставила зайвих запитань, на вiдмiну вiд 42-рiчноi Ірини та 65-рiчноi Катерини Іванiвни, що неодмiнно пхали свого носа в його справи та робили за спиною доноси зi скаргами. Вiка, немов невинне янголя, лише зачаровувала всiх своею посмiшкою.

– Доброго ранку, Олег Вiталiйович! – пекучi червонi губи заграли радiстю на сонцi, але очi залишалися сумнi. Очi – це вiконця душi, iх прикрити ширмою нiколи не вдасться. – Ось ключi вiд вашого кабiнету.

Ще тридцять вiсiм схiдцiв i нарештi бажана таблетка, холодна вода – своерiдний кайф.

Олег Вiталiйович працював хiрургом у мiсцевiй полiклiнiцi. Ненависна робота щодня завдавала йому все бiльш вишуканих тортур. Вiн горiв у вiчному полум'i заживо, своею бездiяльнiстю створюючи кам'яний склеп. В цей день до нього прийшло 15 нових пацiентiв, а лiчбу старих Олег Вiталiйович обережно поклав на плечi медсестри. Укол, зняття швiв, запах гною, ще бiльш нестерпний запах старечого тiла, життя 60-лiтнiх виродкiв, що зiпсувавши свое життя намагаються перекласти бiль на всiх пiдряд. Один, другий, третiй, четвертий, шостий, восьмий, дев'ятий пацiент. Вони всi злилися в одну масу, масу, що нiвечила свое тiло, аби дати поживу для майже мертвоi душi.

До закiнчення робочого дня було менше години. Дверi кабiнету залишалися зачиненими, даруючи його в'язням хвилину блаженного спокою. Олег Вiталiйович вийшов до коридору, бiля дверей дерматолога чекало двое людей, до гiнеколога досi намагалася потрапити засоромлена жiнка. Лiкар криво посмiхнувся. Жiнки народжують дiтей, кожного дня i щоночi вони вiддаються жадобi кохання, вони викорiнюють все святе в цьому словi, перетворюючи його на слугу пристрастi. Яке бридке суспiльство! Прийти до лiкаря – це сором i глум, а створювати в пiдвалах лона дiтовбивчоi похотi – гордiсть i предмет заздрiсних плiток.

– Любо, збирайся! Може ще на випускний до сина встигнеш. – Олег Вiталiйович зачинив дверi й пiдiйшов до вiкна. Легенький вiтерець почав обдувати його обличчя. Лiто набирало обертiв, воно зеленiло барвами, дарувало нове життя, новi мрii. Однак, чорну дiру в його серцi воно не здатне було вилiкувати.

– Ой, дякую вам, я побiгла тодi. Ви ж самi тут, не дай Боже, дасте ладу? Дякую! На мене вже через роботу усi виховательки в дитсадку як на неправильну матiр дивляться, неблагополучною родиною називають. І нiхто ж не намагаеться зрозумiти, що менi потрiбно i iжу за щось купити, i одяг малому. Хто ж допоможе менi? Сама все на плечах тягну, ще й осуд отримую!

– Швидше, Любо! Не встигнеш!

Нарештi Олег Вiталiйович залишився на самотi. Лише цей вiтерець усамiтнення мiг останнiм часом дарувати йому тимчасовий спокiй, притушувати його розпечену болем душу. Вiн пiдiйшов до свого крiсла, на ньому стояв чорний планшет, з краiв якого почала облазити шкiра. Олег Вiталiйович дiстав з нього свою улюблену книгу «Собор Паризькоi Богоматерi» Вiктора Гюго. Ця загадкова iсторiя завжди чарувала лiкаря, але нiколи не вистачало часу прочитати та пiзнати ii. Залишилося лише сто вiсiм сторiнок. І все! Револьвер спустить курок i вiн бiльше нiколи не буде отруюватися життям.

Вiка не проявила нiякоi пошани. Вона ввiрвалася в кабiнет, кричачи вiд розпачу, в неi була iстерика. Вiка не могла плакати, руки вiдмовлялися ii слухати. Кожне слово лунало як крик раненоi сойки.

– Передають повiдомлення по всiх лiкарнях – схлипувала вона. – i вiддiлах. Лiкарiв збирають по мiсту i сусiднiх селах, що там знаходяться. І вас теж викликають! Негайно! Олег Вiталiйович, там мама моя iхала! Знайдiть ii, будь-ласка! Зателефонуйте менi! Будь-ласочка! Що ж робити, Господи мiй?

Залишивши майже непритомну Вiку на фельдшера, Олег Вiталiйович одягнув бiлий халат i побiг до бази. Вiд полiклiнiки iхало три машини. Олег сидiв поряд з медбратом Атоном, своiм новим другом. По виразу його блiдого обличчя було зрозумiло, що пiсля вчорашньоi вечiрки товариш до диво-пiгулки не дiйшов. Це хлоп'я сидiло тримаючись за голову, пiсля метушливого дня гул авто добивав його до кiнця. Олег Вiталiйович поглядав на нього щохвилини, з нетерпiнням чекаючи, коли Антон втратить свiдомiсть. Пiсля того, як лiкар вирiшив вчинити самогубство, бiль почала здаватися йому вишуканою вершиною мистецтва.

Сонце сховалося за хмари, за мiстом було видно, що зовсiм нещодавно йшов сильний дощ. Вiтер почав посилюватися, знову ламати лiнii передач, пронизувати людей своiми прохолодними мечами до самих кiсток. Водiй повiдомив, що вiдбулася масова автокатастрофа. Олегу Вiталiйовичу хотiлося спати, але його ще чекали години важкоi працi. Дорога злилася в одну чорну полосу, що своiм сумом змушувала Олега жалкувати про залишений вдома револьвер.

Нарештi кiнцева зупинка. На мiсцi вже стояли iншi карети швидкоi допомоги. Горiло полум'я. Воно поглинало своею ненаситною жагою вбивств весь свiт, до якого могли дiбратися його кровопролитнi руки. Полум'я пожирало людей, знищувало колись красивий ландшафт. Дерева ставали самогубцями: перейнявши естафету смертi, вони скидали привабливу зелень i ставали катами, що проповiдували пекло на землi.

Пожежники билися в iстерицi, незмога подолати стихiю зводила iх з розуму.

Олег Вiталiйович вийшов з машини. Вiн спiткнувся, наступивши на якусь маленьку, м'яку гiлку, але випадково повернувшись назад, лiкар зрозумiв… То була одна з вiдiрваних ручок маленькоi дiвчинки, на нiжках якоi зупинилися тi, хто мав рятувати ii.

Судома паралiзувала його на четверть хвилини. Ледь оволодiвши собою вiн вказав водiю на маленьке тiльце та взявши кейс побiг до поiзда. Так, це було жорстоко. Однак, iй не потрiбно вже боятися болю, iй не потрiбно турбуватися про здоров'я, що випливало iз життя. Пустi оченята свiдчили, що ii душа вiдправилася шукати бiльш професiйного лiкаря. В такому маленькому вiцi це янголя стоятиме на роздорiжжi свiтiв: ледь пiзнавши грiшну сторону, воно вже змушене пiти у бiльш жахливе небуття. Страх, який несе невiдомiсть майбутнього, бiльшою частиною залежить вiд повноi вiдсутностi знань про нього. Потойбiчний вимiр дае нам пiдказки про свое iснування. Боячись невiдомого у свiдомому життi дорослi люди намагаються забути про все побачене, незважаючи на те, що неодмiнно рано чи пiзно повернуться до нього. Інша реакцiя виникае у дiтей i творчих людей. Чим iхня душа вiдрiзняеться вiд iнших? Чи можливо, що кiнець це лише початок? Тодi що було перед початком початкiв?

Олег Вiталiйович не знав вiдповiдей. Та чи хтось зi смертних знав iх?

***

За пiвтори години наслiдки катастрофи було лiквiдовано. Олег Вiталiйович сидiв на невеличкому пагорбi поодаль медичноi карети. Вiн скурював сигарку за сигаркою, намагаючись обдурити мозок i скалiченi нерви дешевим опiумом.

– Нам потрiбен лiкар для зiставлення протоколу! Хтось може пiти з нами? – полiсмен прокричав це раптово, вiдволiкаючи вiд бридких думок хворе серце.

– Я йду! – слухати ниття оточуючих людей було вкрай неможливо. Усi тяжкохворi були давно вiдiсланi до лiкарнi. Залишилися лише тi, хто отримав декiлька синцiв i масу захоплень, тi чий обмежений мозок не давав можливостi iхати додому. – Ви вже знаете чому все це сталося?

– Якийсь божевiльний, чи божевiльнi, хто його знае, заклали вибухiвку. Саме через неi все це i трапилося. Та на превеликий жаль для цих виродкiв, бомба занадто слабка вийшла, порiвняно слабка. Дивiться, ми почнемо з переднiх вагонiв i швиденько дiйдемо до кiнця. Звичайно, там нiкого вже немае. Однак, протокол, самi розумiете.

Переднi вагони лежали, немов жрецi. Вибитi вiкна своею чорною жадобою заманювали прибулих, нагадуючи лона хтивих жiнок. Їхнi залiзнi тiла, пiд проводом моросного дощу i згорiлих дерев, вiддавали останню дань людському роду. Де-не-де ще пiдiймався тлiючий димок, немов приблудний вiсник iншого свiту.

Другий полiцейський швидко i обережно посвiтив лiхтарем у змертвiлу пащу. Окрiм загиблоi пташки, що ненароком знайшла свою смерть у залiзних лещатах там нiкого не було. Іншi вагони були точними копiями першого, iх вiдрiзняла лише вiдсутнiсть невинноi душi на купi тлiючого попелу. Із середини дороги справи пiшли ще швидше, цi домiвки заблуканих тiней були цiлими, iх майже не торкнулася руйнiвна сила короткоi пекельноi хвилi. Турботлива природа, на руках вiтру, вiднесла вiд них бiду. Вона окутала iх примарною пеленою та оберiгала як символ застереження й жорстокостi, що iснувала i завжди буде iснувати на цiй землi.

Коли компанiя майже дiйшла до кiнця Олег Вiталiйович помiтив Антона. Вiн став поодаль i махав рукою, запитуючи, чи можна пiдiйти ближче. Хвиля ненавистi почала пiдiйматися в лiкарi. Як можна бути таким нiкчемним? Тут, де сама атмосфера кричить про щось звеличене, як можна залишатися в душевному складi клоуна, що запiзнюеться на атракцiон? Не дочекавшись вiдповiдi хлопець пiдбiг до полiцейських i з захопленням п'ятирiчноi дитини почав зазирати до пустих вагонiв. Окрiм Олега Вiталiйовича нiхто чомусь не помiтив вiдкритоi тупостi цiеi людини. Та i як вони помiтять, коли самi майже нiчим не вiдрiзнялися вiд нього?

Наступний вагон зустрiв iх досить непривiтно. Дверцята першого купе защемило i знадобилося близько десяти хвилин аби трое здорових чоловiкiв, пiд настанови Антона, змогли вiдкрити iх. На волю вирвалось затхле, копчене повiтря. Слабеньке сяйво лiхтаря розсiкло затвердiлу темiнь i обережно зупинилося бiля блiдого обличчя. Хлопець сидiв пiджавши й обiйнявши ноги, вiн покачувався з боку в бiк, а склянi очi дивилися туди, де дверцята не вiдчинялися для iнших. Олег Вiталiйович першим зробив крок до середини, але вiдчайдушний крик колишнього пасажира зупинив його.

– Нi, не йдiть сюди! Ви ii розбудете! Нехай спить. Вона чарiвно спить, ну дiйсно, чарiвно! Хiба не диво? Що вам тут потрiбно? Ми ж нiчого не порушували! Скоро доiдемо i пiдемо по своiх справах. Не лiзьте до мене!

– Слухай, синку, заспокойся!

– Не йдiть сюди! – хлопець забився в найглибший закуток i з неприхованим страхом слiдкував за дiями лiкаря.

– Все добре, не бiйся. Ви вже приiхали, ти зупинку пропустив. Ми прийшли сказати про це.

– А вона? Їi ж не можна будити. Як я ii покину? Нi, я не можу пiти. Нi, нi. – юнак закрив очi руками. Сльози текли по його обличчi, а Олег Вiталiйович вже обережно сiв поряд.

– Як тебе звати?

– Артур.

– Артур, я поiду з нею, я ii хрещений. А ти йди з Антоном, вiн водiй i довезе тебе до потрiбного мiсця.

Антон, пiдтримуючи хворого, разом з полiсменом пiшов до карети швидкоi. І лише тодi Олег Вiталiйович помiтив, що навiжений говорив зовсiм не про уявного друга.

– Лейтенант, присвiти сюди!

На протилежному лiжку лежало янголя. Темно–русе волосся безкрайньою довготою спадало з плечей. Воно намагалося сховати бiле обличчя, що притягувало морозною свiжiстю. Аристократичнi ручки, немов руки снiговоi королеви, нiжно обiймали книгу. Дiвчина поринула у вiчний сон, реальнiсть бажаних сновидiв.



Глава 3

Метелики



Обережно, немов побоюючись порушити змертвiлу тишу, Анна вiдкрила очi. Вагон був заповнений туманом. Вiн насiдав над нею тягарем, клубочився темними пасмами загубленого неба. Кожний порух здавався зайвим, тiло нiмiло й не пiддавалося командам. Анна лежала на лiжку, обережно вкрита шкiряною курточкою, що погойдувалася вiд залетiвшого до купе вiтру. Вiн пiдiймав туман, а через долю хвилини повертав його на мiсце. Кожного разу повертаючись донизу застиглi краплi втрачали темнi тони. Остаточно позбувшись кольору молочна пелена нiжними крапельками осiла на руки, обличчя та темне волосся дiвчини.

Зiбравшись з силами, Анна вiдкинула ноутбук, що стояв мiж стiною та ii тiлом та обережно сiла. Вона завжди вiдчувала запаморочення пiсля пiдйому, наразi це вiдчуття зникло. Зник також i Артур, в поiздi не кричав кондуктор, мовчали сусiди, не звучали постуки рейок. Дiвчина повернулася до вiкна, в темному дзеркалi вiдбилося вiдображення блiдого, але не змученого, а величного тiла. На скронi було видно маленький шрам, завжди неслухняне волосся лягло красивою зачiскою, пом'ятi штани красувалися рiвними клiтинками, що вже не танцювали, а йшли рiвним маршем.

Пiд поривом особливо жорстокого вiтру до купе влетiв метелик – маленьке полум'я, що несе кохання в матерiальному вимiрi. Вiн пролетiв над лiжком i обережно сiв на плече Анни. Махаючи крильцями, метелик неначе цiлував ii, намагаючись заспокоiти.

Перша зустрiч з метеликом вiдбулася у Анни багато рокiв тому. Тихим лiтнiм вечором, коли вона з бабусею поверталася зi свята Івана Купали, на неi напала хандра. Анна почала вередувати. Їй зовсiм не хотiлося йти до будинку та лягати спати. Раiса Іванiвна, змучена далекою дорогою, вигадала iсторiю. Вона посадила онуку на лавочку бiля дерев'яних ворiт, винесла теплий малиновий чай i розповiла казку, показуючи на метеликiв, що билися бiля лiхтаря за найменший атом примарного сонця. Старi потрiсканi губи ледь рухалися промовляючи: «Давня легенда запевняе: свое бажання потрiбно тихенько прошепотiти метелику, щоб для всiх земних iстот воно залишилося таемницею та вiдпустити його. Метелики не вмiють розмовляти, тому на своiх крильцях, вiн вiднесе прохання прямо на небеса i бажання обов'язково здiйсниться».





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/kseniya-oleksandrivna-gluschenko/shepit-kril-metelika/) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



Если текст книги отсутствует, перейдите по ссылке

Возможные причины отсутствия книги:
1. Книга снята с продаж по просьбе правообладателя
2. Книга ещё не поступила в продажу и пока недоступна для чтения